Про реформування аспірантури та спецрад в Україні

Що робити з аспірантурою та спецрадами?

У рамках переходу від «кандидата наук» до «доктора філософії» як першого наукового ступеня в Україні змінюються окремі законодавчі норми і вимоги, що стосуються двох ланок підготовки наукових кадрів — аспірантури та спеціалізованих вчених рад із захисту дисертацій.

Новації можуть посприяти вирішенню окремих проблем здобуття наукового ступеня, наведених на рис. 1 — але лише за умови, що навчання в аспірантурі й робота спецрад зазнають якісного, а не тільки косметичного вдосконалення.

Ця стаття висвітлює можливі складові реформи аспірантури в Україні, окремі проблеми законодавчих норм, за якими функціонуватимуть ради із захисту дисертацій, і пропонує підхід до модернізації системи здобуття наукових ступенів, який наближатиме її до сучасних європейських вимог.

Рис. 1. Проблеми, пов’язані зі здобуттям наукового ступеня в Україні.

1. Наскільки може змінитися аспірантура?

Якщо не зміняться плани Міносвіти, університетів та наукових інститутів, то осінній набір аспірантів 2016 року навчатиметься за новими правилами. Основні новації — такі:

а) замість традиційних трьох-чотирьох предметів «кандмінімуму» освітня складова підготовки аспірантів складатиметься з кількох курсів загальним обсягом від 30 до 60 кредитів ECTS (еквівалент одного-двох повних студентських семестрів);

б) навчання в аспірантурі за денною формою (з відривом від виробництва) триватиме не три, а чотири роки;

в) практично скасовується можливість здобути науковий ступінь без навчання в аспірантурі, у статусі «здобувача»: захистити дисертацію поза аспірантурою зможуть тільки «особи, які професійно здійснюють наукову, науково-технічну або науково-педагогічну діяльність за основним місцем роботи», і тільки «за умови успішного виконання відповідної освітньо-наукової програми» [1, частина 6 статті 5];

г) за підсумками захисту дисертації майбутні аспіранти одержать ступінь «доктора філософії», а не «кандидата наук» (хоча обидва наукові ступені еквівалентні).

На мою думку, цих новацій недостатньо для дійсного посилення якості підготовки науковців.

Якщо сьогодні починається модернізація аспірантури й наукової освіти як суспільного інституту, то її вектором мають бути значно амбітніші цілі й завдання, наприклад:

— не лише створення одно- чи двосеместрової навчальної програми підготовки аспірантів, а й забезпечення високої якості її змісту. Зокрема, належна підготовка аспірантів з іноземної (англійської) мови, навчання актуальним міжнародним вимогам до підготовки наукових статей, прийомам написання якісних статей, вибору наукових журналів належної якості, у яких доцільно публікувати результати дослідження, розвиток їх комунікаційних, презентаційних здібностей тощо;

— спрямування освітньої програми на розвиток в аспіранта таких компетентностей, як здобуття глибинних знань зі спеціальності, формування системного наукового світогляду, професійної етики, культурного кругозору, набуття універсальних навичок дослідника (усні та письмові презентації, застосування сучасних інформаційних технологій, організація та проведення навчальних занять, управління науковими проектами тощо), володіння іноземною мовою на достатньому рівні [2];

— запровадження політик і процедур якості та наукової етики: недопущення плагіату у роботах аспірантів; неврахування публікацій у неякісних наукових виданнях із сумнівними редакційними практиками; заохочення  публікацій в українських та іноземних наукових журналах, які проводять якісне рецензування, впроваджують адекватні етичні норми роботи, не вдаються до «хижацьких» методів залучення авторів; несхвалення фіктивної участі у наукових конференціях; сприяння якісній апробації результатів дослідження; впровадження механізмів забезпечення відповідальності усіх учасників підготовки аспірантів за результати своєї роботи; визначення прав та обов’язків учасників підготовки наукових кадрів і закріплення їх у письмових угодах на підготовку аспіранта;

— уможливлення відкриття спільної аспірантури між університетом і науковою установою або між українськими та іноземними університетами/науковими
установами, урахування та фінансове забезпечення можливої наявності в одного аспіранта двох (а в окремих випадках і більше) наукових керівників/консультантів;

— можливість підготовки дисертаційного дослідження англійською мовою;

— реалізація підходу «навчання у процесі дослідження, а не лише заради проведення дослідження»: аспірант — повноправний член колективу дослідників, який бере участь у науковій роботі (у тому числі у статусі молодшого наукового співробітника) й одержує адекватну оплату своєї роботи;

— гарантування фінансової стійкості аспірантських програм програми, диверсифікація джерел їх фінансування;

— міжнародна академічна мобільність (кількамісячне закордонне стажування) як обов’язкова складова підготовки аспіранта.

Ще амбітніший шлях — вивчення й наслідування кращого досвіду європейських університетів із реалізації засад розвитку аспірантських (за європейською термінологією, «докторських») програм, сформульованих у «Зальцбурзьких принципах» (2005 р., [3]) та уточнених, зокрема, у матеріалах Болонського семінару (м. Гельсинки, 2008 р., [4]), у рекомендаціях форуму «Зальцбург-ІІ» (2010 р., [5]), у Принципах і практиках міжнародної докторської освіти (Європейська асоціація університетів, 2015 р., [6]) та в інших документах. Переклади цих документівукраїнською мовою, наскільки мені відомо, не видані.

Варто констатувати, однак, майже повну відсутність стимулів для українських університетів та наукових інститутів до впровадження подібних засад
функціонування аспірантури. Адже:

— нещодавно затверджені умови ліцензування освітньої діяльності [7] не містять критеріїв, що віддзеркалювали б ці цілі, окрім, можливо, стимулювання публікацій викладачів закордоном (а отже, й набуття ними відповідних навичок). Отже, влада ще не усвідомлює цю проблему;

— в Україні сьогодні немає помітних передумов для того, аби створення сильної сучасної аспірантури розглядалось освітніми установами як конкурентна перевага і важлива складова їх репутаційного та статусного капіталу. Досвід Києво-Могилянської академії, яка вже майже десятиліття розвиває власну конкурентоспроможну докторську школу, є винятком, який підтверджує правило;

— цю сферу не оминає й традиційний чинник дефіциту фінансових та організаційних ресурсів.

Отже, без зовнішніх поштовхів (з боку законодавства, профільного міністерства тощо) модернізація аспірантських програм відбуватиметься інерційно.

2. Старий і новий формати роботи спеціалізованих вчених рад

Підготовка в аспірантурі завершується захистом дисертації у спеціалізованій вченій раді (далі — СВР).

Нова редакція Закону України «Про вищу освіту» від 2014 р. [1] (далі — закон про ВО) передбачає два формати роботи СВР: перший — традиційні для України постійно діючі ради (цей формат не відповідає світовій практиці), другий — разові спецради із захисту дисертацій (цей формат — міг би їй відповідати).

2.1. Складність дальшого функціонування постійно діючих СВР пов’язана з тим фактом, що їх відкривають (з часом, напевно, вживатимемо точніший термін «акредитують») за певною науковою спеціальністю. Проблема в тому, що новий закон про ВО визначає ієрархію з трьох понять:

а) галузь знань;

б) спеціальність;

в) спеціалізація.

Держава затверджує перелік «спеціальностей» відповідно до тієї чи іншої галузі знань, у межах яких кожен університет має право визначати власні освітні «спеціалізації», за якими злійснюється підготовка студентів та аспірантів. Такий перелік спеціальностей [8] був прийнятий у квітні 2015 р.

Виникає дві проблеми.

По-перше, деякі спеціальності у новому переліку є дуже широкими — зокрема, «медицина», «математика», «хімія», «філологія». Якщо постійно діючу СВР відкривати за однією із таких спеціальностей, то яким мав би бути її склад, аби вона могла кваліфіковано оцінити дисертацію з будь-якого питання цієї
спеціальності? Спеціальність «філологія», наприклад, включає літературу, мовознавство, перекладознавство, лінгвістику та всі групи мов усього світу. Те саме — й щодо інших названих спеціальностей. Отже, відкривати постійно діючі СВР за деякими «спеціальностями» — нелогічно.

По-друге, як зазначено вище, підготовка здобувачів наукового ступеня
здійснюватиметься не за спеціальностями, а за спеціалізаціями, самостійно визначеними університетами (й, для аспірантів, науковими установами). Очевидно, якщо певний університет акредитує постійно діючу СВР за «своєю» спеціалізацією, вона не зможе прийняти дисертацію здобувача з іншого університету, який на цілком законних підставах визначив іншу спеціалізацію підготовки. Крім того, оскільки аспірантура та СВР акредитуються окремо, то можлива ситуація, коли за певною спеціалізацією в Україні не буде акредитована жодна рада.

2.2. Формат захисту дисертацій у разових СВР міг би відповідати світовій практиці, якби не деякі норми нового законодавства. Зокрема, законом про ВО визначено, що:

— у разовій СВР може бути захищена дисертація доктора філософії (перший науковий ступінь), але не дисертація доктора наук (другий науковий ступінь) [1, частини 3 і 4 статті 6]. В той же час, за попереднім українським досвідом, разові захисти більше застосовувались саме для здобуття ступеня доктора наук, але чинним законом про ВО така можливість вже не передбачена;

— разова СВР повинна бути акредитована НАЗЯВО [1, частина 3 статті 6], тобто за дозволом на кожен окремий захист у такому форматі потрібно звертатися до високої інстанції, що вносить затримки у процедуру захисту, зменшує ступінь
відповідальності СВР за своє рішення, звужує академічну автономію ВНЗ та наукових установ;

— дослідницькі університети (яких на момент написання цього тексту не існує) матимуть право самостійно (тобто без акредитації в НАЗЯВО) створювати разову СВР [1, параграф 6 частини 5 статті 30]. Але, оскільки така рада не акредитована у НАЗЯВО, вона не має права прийняти остаточне рішення щодо присвоєння наукового ступеня (?!), що суперечить параграфу 12 частини 2 статті 32 закону про ВО;

— разова СВР матиме відмінний від європейського (і досі не визначений законодавчо) механізм прийняття рішень, оскільки вона матиме у своєму складі окремо членів ради й окремо офіційних опонентів (це випливає зі змісту частини 6 статті 6 закону про ВО). В той час як ідея разової СВР має полягати в тому, що вона складається з 5–6 вчених, кожен з яких вивчає дисертацію і бере участь у процедурі її захисту; визначати в її складі окремих офіційних опонентів безглуздо.

Тобто, даючи шлях прогресивному інструменту захисту дисертацій, закон обмежує його нормами, що не дозволяють надати процедурі захисту за цим інструментом того вигляду, в якому він працює у більшості держав світу.

2.3. Зберігається порядок, згідно з яким дисертацію можна готувати в одній установі, а захищати — в іншій («Здобувач ступеня доктора філософії має право на вибір спеціалізованої вченої ради» [1, частина 3 статті 6]), що пов’язано із відомими проблемами:

— якщо захист дисертації відбувається в іншому місті (області), ніж там, де готувалась дисертація, до здобувач несе витрати на неодноразові поїздки до місця захисту;

— підвищені неофіційні платежі для «чужого» здобувача наукового ступеня;

— практика переписування вже підготовленої дисертації на вимогу «чужої» СВР.

У цьому випадку також не очевидно, яка установа видаватиме диплом про науковий ступінь: та, де проходив освітню підготовку і готував роботу дисертант (це випливає зі змісту 6 статті 7 закону про ВО) чи та, у СВР якої захищена дисертація (відповідно до здорового ґлузду і попередньої практики).

Поки не буде надана чітка правова відповідь на ці питання, виконувати нові вимоги законодавства у частині захисту дисертацій буде вельми проблематично.

3. Моя пропозиція алгоритму реформи

Логіка узгодження викладених суперечливих питань, за моїм баченням, може спиратися на принцип «що більші зобов’язання та більшу відповідальність бере на себе установа, то ширші права й автономію вона одержує», коли перспектива одержання ширших прав є стимулом до активної модернізації аспірантських програм.

Для цього необхідно передбачити два різні варіанти акредитації програми підготовки аспірантів і надати університетам (науковим установам) можливість вибору одного з них.

Перший варіант. Університет формально приводить навчання в аспірантурі у відповідність до нових законодавчих вимог (включення до програми підготовки аспірантів кількох навчальних курсів, перейменування наукового ступеня кандидата наук на доктора філософії).

У цьому випадку університет одержує право на підготовку докторів філософії за «спеціалізаціями» (у термінології чинного закону «Про вищу освіту»), що відповідають «старим» «науковим спеціальностям», наведеним у Наказі МОНМС від 14.09.2011 р. № 1057 «Про затвердження Переліку наукових спеціальностей» (цей наказ на сьогодні не скасований). Такий університет дістає акредитацію програм підготовки докторів філософії із звуженими автономними академічними правами, зокрема без права проведення разового захисту дисертації. Здобувач наукового ступеня захищає дисертацію у будь-якій постійно діючій СВР за своєю науковою спеціальністю в Україні. Якщо ВНЗ, у якому відкрита така аспірантура, бажає проводити захисти дисертації, він має окремо акредитувати постійно діючу СВР із відповідної «старої» спеціальності.

Тут, отже, потрібні дві окремі процедури акредитації. Одна – акредитація аспірантури, друга — акредитація постійно діючої спецради. Мережа постійно діючих СВР при цьому відкривається за «старим» переліком наукових спеціальностей [9], у постійних СВР захищають дисертації аспіранти з установ, які не
впроваджують амбітну програму модернізації наукової освіти.

Другий варіант. Університет (наукова установа) приймає «Положення про докторські програми» (назва документа може бути іншою) як стратегію реформування та модернізації власної аспірантури. У ньому університет визначає, зокрема, політику забезпечення якості навчання й наукової підготовки аспірантів, політику наукової етики і недопущення плагіату, політику і процедуру захисту дисертацій, яка має забезпечити належні критерії оцінки наукових здобутків дисертанта, регламентувати відповідальність за їх недотримання, визначати прозорі процедури розгляду дисертацій, запобіжники проявам корупції у процедурах захисту. Університет також ставить перед собою завдання модернізації аспірантури , подібні до пропонованих у першій частині цієї статті, належно їх реалізує, публічно звітує про їх досягнення. У Положенні про докторські програми також вказуються терміни, ресурси, кроки, необхідні для досягнення обраних цілей. Унаслідок цього університет (наукова установа) бере на себе відповідальності за якість підготовки аспіранта згідно із принципом університетської академічної автономії.

За цих умов університет одержує право на підготовку докторів філософії за спеціалізаціями, які він визначає самостійно. Він дістає акредитацію програм підготовки докторів філософії із широкими автономними академічними правами, зокрема із правом проведення разового захисту дисертації. Здобувач наукового ступеня захищає дисертацію у разовій СВР (дисертаційній комісії), утвореній за «західними» принципами за місцем його підготовки.

Для реалізації цієї пропозиції законодавчому органу, Міністерству освіти і науки, НАЗЯВО (якщо цей орган почне роботу) необхідно:

— розробити різні критерії акредитації для першого та другого пропонованого варіантів розвитку аспірантури;

— привести вимоги до процедур захисту дисертацій у разових СВР у відповідність із звичайною світовою практикою таких захистів;

— змінити у законі про ВО умову про те, що разові захисти мають право проводити дослідницькі університети, на умову, що разові захисти проводять установи відповідно до умов акредитації аспірантури;

— у роботі державних органів щодо підготовки аспірантів та захисту дисертацій змістити акцент із контролюючої та наглядової функції на надання консультативної, організаційної, інформаційної підтримки установам, які прагнуть до впровадження кращих стандартів роботи.

Такий алгоритм дозволить сильнішим університетам та науковим інститутам стати першопроходцями у модернізації підготовки наукових кадрів за сучасними стандартами, набути відповідного досвіду, слугувати прикладом для слабших, консервативніших навчальних закладів.

Посилання

1. Закон України «Про вищу освіту» від 01.07.2014 р. № 1556-VII. — http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/1556-18.

2. Винницький М. Реформа аспірантури. Особливості впровадження програм підготовки фахівців із ступенем доктора філософії. — http://bit.ly/209beAt.

3. Bologna Seminar. Doctoral Programmes for the European Knowledge Society. Salzburg, 3–5 February 2005. — http://bit.ly/1XihkfY.

4. Third Cycle Degrees: Competencies and Researcher Career. Bologna Seminar. Helsinki, Finland, 30 Sept. — 1 Oct. 2008. — http://bit.ly/1JU6FFY.

5. Salzburg II Recommendations. European Universities’ Achievements since 2005 in Implementing the Salzburg Principles. — http://bit.ly/1XihdBh.

6. Principles and Practices for International Doctoral Education. EUA, 2015. — http://bit.ly/1LAEmNm.

7. Постанова Кабінету Міністрів України від 30.12.2015 р. № 1187 «Про затвердження Ліцензійних умов провадження освітньої діяльності закладів освіти».

8. Постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.2015 р. № 266 «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти». — http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/266-2015-п.

9. Наказ Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 14.09.2011 р. № 1057 «Про затвердження Переліку наукових спеціальностей». — http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/z1133-11.

Євген Ніколаєв, канд. екон. наук, доцент кафедри політичної економії
ДВНЗ «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

Обговорити на сайті "Освітня політика. Портал громадських експертів."